Живе сім'я. Мама говорить українською, тато – іспанською.
Решта – по-різному, залежно від країни перебування наразі. Дитина начебто все розуміє. Приносить на прохання близьких речі, показує свої та чужі частини тіла. Чудово орієнтується в просторі, вдома і на вулиці. До неї можна звернутися українською та іспанською і вона демонструє цілком адекватну емоційну реакцію. Тільки... мовчки.
«Сама заговорить» (українською), «Виговориться ще», «Підросте – навчиться», – чуєте ви від оточення.
Але починаєте внутрішньо турбуватися. Втішаєте себе казками: «хлопчики часто починають говорити пізніше», «двомовні діти можуть затримуватися з розвитком мовлення», «малюк же все розуміє».
Час минає... а дитина мовчить.
Що далі, то більше ви нервуєте, не знаючи, що з нею і чого чекати далі.
Минають роки. І ось ваш малюк нарешті говорить. Яке диво! Його язик поки що заплітається. Мова схожа на купу кубиків, з яких малюк незграбними руками намагається збудувати гарне містечко, а воно все розвалюється й розсипається...